26 лютого 2017
04050, м.Київ, вул. Мельникова, 81
us@kvs.gov.ua
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 р. № 697-р "Питання Міністерства юстиції" Державна пенітенціарна служби України як центральний орган виконавчої влади з 30 вересня цього року припиняє виконання покладених на її функцій і повноважень з передачею їх до Міністерства юстиції України (постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 р. № 343 "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції").
06.04.2012
06-04-2012_istor_dovidka

Головні історичні події розвитку пенітенціарної служби України

Історія тюрми багато повчальна. В ній, мов у краплі води, заломлювалося безліч різнопланових аспектів державного і суспільного життя, серед яких, як мінімум, слід мати на увазі:
- становище особистості в державі, більшу чи меншу міру поглинання приватних інтересів державними;
- більшу чи меншу міцність, стійкість державного ладу;
- стан державних фінансів, що залежить від бідності або заможності більшості громадян;
- більшу чи меншу зручність системи внутрішнього управління;
- погляди епохи на підвалини та завдання певної царини людської діяльності.
Власне для пенітенціарної системи значення останнього із зазначених чинників важко переоцінити. Через нього певною мірою передається вплив усіх інших умов епохи (економічних, культурних, політичних тощо). Ним визначаються найістотніші риси соціальної практики кожного конкретного періоду й навіть структура системи впродовж усієї її еволюції від нижчих форм до вищих. Саме тому періоди розвитку тюрми мають назви, що фактично вказують на пріоритетні завдання всієї кримінально-виконавчої системи, надаючи таким чином специфічного забарвлення певній історичній добі.
В історії розвитку тюрми неважко відокремити три періоди:
- перший характеризується повною байдужістю уряду і суспільства до засуджених;
- другий, починаючи з Джона Говарда, - активною діяльністю філантропічного характеру приватних осіб, які співчували засудженим;
- третій - переходом тюремного питання на політичний грунт, прагненням зробити тюрму активною учасницею загальнополітичної діяльності держави, спрямованої на боротьбу із злочинністю як соціальною хворобою.
Протягом I тис. н.е. на території сучасної України у східних слов'ян відбувався процес формування державності. Цей процес закінчився в IX ст. н.е. створенням Київської Русі - могутньої феодальної держави східних слов'ян.
Основні відомості про кримінальне право тих часів містить Руська Правда.
У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються "образою", під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у завдаванні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди.
Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу.
Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираженої мети, як відплата. Право відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на жит­тя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.
Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів.
Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга - як компенсація за заподіяний злочином збиток - надходила потерпілій стороні.
Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так званий "потік і розграбування". Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої, конокрадство, підпал будинку й гумна. Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно ("пограбування"), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини ("потік"), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перехід у положення рабів.
Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насамперед у практиці церковних судів.
За таких умов погреби та поруби (земляні тюрми) використовувалися головним чином як місця досудового утримання і лише в окремих випадках за своїм дійсним призначенням. Багато свідчень цього можна знайти не тільки в пам'ятках звичаєвого права та нормативних джерелах доби Київської Русі, а й у пізніші часи, коли Україна входила до складу Литви та Польщі. Але від цього до пенітенціарний період не втрачає свого значення, оскільки, як можна судити з документів, що дійшли до нас у вихідному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби поділу тюрем на державні та муніципальні, а також на нижні та верхні з урахуванням соціальної небезпеки осіб, які в них утримуються. Викристалізовуються, хоча й у примітивному вигляді, права, обов'язки, відповідальність посадових осіб та охорони, контрольні функції суспільства стосовно нагляду за дотриманням закону тощо. Тобто з'являються всі ознаки більш-менш системного виконання вироку суду і взагалі тюремної системи в сучасному розумінні цього терміна.
Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, і насамперед Литви і Польщі.
Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., - це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю.
На той час кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря - великого князя, короля. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку, заколот. Злочинами проти релігії та церкви вважалися богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.
У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося кілька термінів: "кара", "страта".
Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.
Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд тощо. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відсікання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.
У польсько-литовському праві склалася досить складна система покарань, яка полягала в конфіскації майна, головщині, відшкодуванні збитків.
Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в Судебнику 1468 р., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.
За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася, відповідно до старовинних звичаїв, згідно зі "словесним правом і здоровим глуздом ".
Найсуворішим покаранням у козаків, була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Суворість покарань у запорізьких козаків, на думку історика Дмитра Яворницького, пояснювалася трьома причинами: по-перше, тим, що в Січ приходили люди високої моралі; по-друге, військо жило без жінок і не знало їх пом'якшуючого впливу; по-третє, козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання порядку у війську вимагало особливо суворих заходів.
Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Богдана Хмельницького, яка мала національно-визвольний, революційний характер, уперше в історії українського народу була створена Українська національна держава, яка одержала міжнародне визнання.
Після смерті Б. Хмельницького для українського народу та української держави настали тяжкі часи. У період анархії, чи руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання з допомогою своїх зарубіжних союзників (насамперед Росії та Польщі, а також Туреччини) розв'язали громадянську війну (1658-1663 рр.), під час якої єдину Українську державу було поділено на дві частини - Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридично його було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир'ям, остаточно - у 1686 р. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилася під Польщею, Лівобережна - під протекторатом Росії.
Тенденція до посилення каральної політики характерна для епохи діяльності Петра I. В його законодавстві подальший розвиток отримала система покарань. Указом 1703 року він закріпив новий вид покарання - заслання на каторгу, яка була введена їм у 1699 році. На той час заслання здійснювалося в Сибір, а також в "украинные городы, где государь укажет". Вперше у вітчизняній історії виконання покарань в широких масштабах використовують працю арештантів на будівництві фортець, фортів, інших оборонних споруд. Заслання на каторгу полягало в суворих жорстких умовах тримання та виснажливій праці. Термін відбування каторги визначався: "ссылка на каторгу до Указу" и "ссылка на вечные лета".
У першому випадку злочинця очікувала невизначеність, в другому - довічність.
В 1709 р. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони й не брали участі в бойових діях на боці гетьмана Мазепи проти російських військ.
Уточнюється поняття "державної зради". Під зрадою переважно розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою.
Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався штрафом і був зобов'язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них вчинював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.
Вища міра покарання - страта - поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішанні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р. Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування населення застосовувалися кваліфіковані види страти: четвертування - відсікання кінцівок, а потім голови; колесування - роздроблення кісток і покладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); підвішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим.
Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліцтво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кінцівок. З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями - палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти.
З метою загального запобігання злочинів та залякування усі перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.
Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з "заковыванием в железа", приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні становив від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.
Починаючи з другої половини XVIII ст. значно поширився вид покарання - заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М. Залізняка - керівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768р.
На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання - відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без права надання вигнанцю на території "вольностей запорожских" (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку та захисту.
Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний охочий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2-3 дні.
Подальший розвиток правового регулювання виконання кримінальних покарань здійснюється в період царювання Катерини II. В законі від 7 листопада 1775 року "Учреждения для управления губерний" згадуються нові види установ виконання кримінальних покарань — "работные и смирительные дома".
Під впливом гуманістичних вчень другої половини XVIII сторіччя виникає тюремно-філантропічний рух, який дуже швидко набув поширення завдяки опублікованим працям Ч.Беккаріа, Д.Говарда, В.Кокса та ін. Усі вони в різний час відвідували Російську імперію і кожен з них вніс свою лепту в розвиток тюремної справи, а останній з цієї когорти, В.Венінг, навіть домігся організації в Росії Товариства піклувального про тюрми, створеного на зразок англійського.
Прагнення різних благодійних товариств та окремих осіб полегшити й покращити матеріальне становище в'язнів, захистити їхні права, привернути увагу урядів до проблем тюремної системи. У цей час тюремне питання зробилося модним, воно слугувало, за визначенням Моро-Кристофа, так би мовити, канвою, по якій ідеологи обох частин світу займалися "вишиванням з теорій", і чи не найголовнішою темою, якою бавилися філантропи всіх країн. Серед відвідувачів тюрем того часу можна було зустріти не тільки осіб з гучними аристократичними прізвищами, а й навіть "освічених монархів".
Діяльність просвітників і філантропів другої половини XVIII сторіччя та їхні ідеї взагалі не були реалізовані, або були реалізовані майже через сторіччя. Не слід забувати, що йшлося про передсмертну агонію найжорстокішої з епох, коли людей четвертували, спалювали, здирали з них шкіру живцем, рвали тіло кліщами, коли офіційно згідно із законодавством багатьох країн застосовувалися тортури до суду, коли кожен, хто виступав проти цього, міг дуже швидко опинитися на місці самого злочинця. Крім того, значна частина можновладних осіб не тільки не сприймала нового, а й відкрито виступала проти нього. Повинен був сплинути значний час, доки суспільна свідомість, так би мовити, дозріє до сприйняття високих ідеалів добра та справедливості.
І цей час, нарешті, настав. Перші кроки щодо упорядження та централізації керівництва тюремного системою були зроблені імператором Олександром I в його Указі "Учреждение Министерства полиции" від 25 червня 1811 року. "Департамент поліції виконавчої" формально придбав статус централізованого органу управління тюремною системою держави. Розміщення арештантів було однією із найбільш гострих проблем тюремної системи. Вперше загальний проект плану устрою тюрем Росії був затверджений лише 25 квітня 1821 року, згідно з яким тюремні будівлі повинні були бути цегляними або дерев'яними на кам'яному фундаменті з металевим дахом, з розділенням арештантів по статі і роду злочину.
Починаючи з реформи губернатора Малоросії князя О.Куракіна пішов відлік реальних кроків на шляху втілення пенітенціарної ідеї в життя. З його іменем пов'язують початок будівництва тюрем нового типу, які все ще мали назву "Острог", але насправді не мали з первинним острогом нічого спільного. Лише згодом споруди такого типу почали називати "Тюремний замок". Листування О.Куракіна з Олександром І, з якого можна судити про зміст реформ, повний перелік міст, де були збудовані згодом тюрми нового типу. До цього варто додати, що перші в Україні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О.Куракіним. Загалом його внесок у розвиток українських земель був настільки значним, що відомий поет І.Котляревський, який мешкав у той час у Полтаві і був свідком турбот О.Куракіна про вдів, сиріт, устрій лікарень, притулків та інших "благих дел", написав на його ім'я оду, опубліковану П.Кулішем вже після смерті самого О.Куракіна.
З прийняттям маніфесту від 27 березня 1793 р., що про­голосив приєднання Правобережної України до Росії, Катерина II розпорядилася підготувати "все закони и указы к управленню и судопроизводству по правилам учреждений наших", а також дала вказівки про ліквідацію польських судів і впровадження російського судочинства. Відкриття нових судів відбулося лише в 1796 р. Всупереч покійній імператриці Павло І 3 листопада 1796 р. затвердив Указ "О встановлений в Малороссии правлення и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам". Як наслідок, на Лівобережжі було частково поновлено колишнє українське судочинство, на Правобережжі — польське судочинство, що ґрунтувалося на польсько-литовському законодавстві. Микола І указом від 30 жовтня 1831 р. увів на Правобережжі російську судову систему із збереженням чинності процесуальних норм Литовського статуту. 25 червня 1870 р. своїм указом Микола І поширив дію Зводу законів Російської імперії 1832 р. на Правобережну Україну. З цього моменту впроваджувалося російське судочинство, чинність Литовського статуту була припинена.
15 квітня 1842 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях було введено російське законодавство про судочинство. З цього часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросійські джерела процесуального права.
У 30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрована в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.
Основним джерелом кримінального права в Україні на початку XIX ст. стає російське законодавство.
Розпочата під керівництвом М. Сперанського кодифікація кримінального права завершилася після його смерті прийняттям у 1845 р. "Уложения о наказаниях уголовных и исправительных". По суті це був перший у Росії кримінальний кодекс .
В Уложенні зберегли таку нелюдську кару, як тілесно-болісні покарання: биття батогом, хлистом, палкою, мотузкою. За вироком військових судів застосовувалося биття шпіцрутенами.
Засуджених на каторгу таврували - на лобі і щоках випалювали слово "кат", тобто каторжний. Проте це страшне, принизливе для людської гідності покарання застосовувалося в традиціях феодального права - тільки до простого люду.
У межах кримінально-репресивної правової політики реалізація мети кримінального покарання була тісно пов'язана з так званим тюремним законодавством і практикою його застосування. Першим за часом спеціальним законодавчим актом Російської імперії про позбавлення волі був "Свод учреждений и уставов содержащихся под стражей и о ссыльных", виданий 1832р.
Він був поділений на три розділи: перший розділ "Учреждение мест содержания под стражею" містив постанови загального характеру, був немовби вступом до другого "О содержащихся при полиции и в тюрмах" і третього «О содержащихся в смирительных и работных домах".
Звід 1832 р. був перевиданий у 1842 р. із доповненнями і змінами, що були накопичені в тюремному законодавстві. Кількість статей Статуту зросла з 171 до 1056.
У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже, і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.
Проведення у царській Росії судової реформи 1864 р., яка ставила одним із завдань відокремлення судової влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням інституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогресивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адміністративним свавіллям, велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів.
Реформування кримінального законодавства царської Росії на цьому етапі полягало у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з уложення 1845 р. (всього було вилучено 652 статті) про незначні злочини і проступки.
Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шка­ла містила понад 100 видів. Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.
Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслання на поселення, ув'язнення у виправному будинку, ув'язнення у фортеці, ув'язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.
Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім'ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смертної кари визначалися судом у вироку його, найчастіше шляхом повішення.
Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років. Режим на каторзі був різний, залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторжних робіт застосовувалися за політичні злочини. Після відбування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (звичайно, в Сибіру).
Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів, також ув'язнення у виправному будинку (від півтора до шести років), ув'язнення у фортеці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув'язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.
27 лютого 1879 року Державною Радою ухвалюється закон "Об учреждении в составе Министерства внутренних дел Главного тюремного управления".
В основу каральної системи держави були закладені наступні види кримінальних покарань:
- смертна кара;
- каторга;
- вислання;
- ув'язнення у виправні будинки;
- ув'язнення у фортеці;
- ув'язнення в тюрмі;
- арешт;
- грошова пеня.

6 січня 1886 року Державною Радою ухвалюється закон "О занятости арестантов трудом и получении от сего дохода", яким встановлюється обов'язковість робіт для певних категорій арештантів, а також їх право на грошову винагороду за працю.
З 1893 року Головне тюремне управління починає видавати щотижневий журнал "Тюремный весник", який був основним джерелом інформації для працівників тюремної системи.
На кінець XIX сторіччя в каральній практиці уряду відбуваються суттєві зміни. Ухвалюється закон від 12 червня 1900 року "Об отмене ссылки на житье и ограничении ссылки на поселение", перевага надається тюремному ув'язненню.
У 1906 році при Головному управлінні створюється центральне дактилоскопічне бюро, а з 1908 року виділяється особливе діловодство, функції якого - розробка законодавчих та інших принципово важливих питань по тюремній частині.
19 квітня 1909 року ухвалюється закон "О воспитательно-трудовых заведениях для несовершеннолетних", а 22 червня 1909 року затверджується закон "Об условно-досрочном освобождении".
Останнім нормативним актом епохи самодержавного управління, залишивши помітне місце в історії тюремної системи, стала Загальна тюремна інструкція, яка була затверджена 28 грудня 1915 року. Дія зазначеної інструкції поширювалася на місця ув'язнення цивільного відомства, а саме на: каторжні тюрми; виправні арештантські відділення; тюрми губернські і обласні; повітні і окружні; слідчі; тимчасові і пересильні.
Як і в попередній період, управління здійснювалося по губерніях. Так, в губерніях Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній, об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор.
В перші місяці 1917 р. Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав низку важливих актів, які пом'якшували політичний режим та каральну політику. 6 березня 1917 р. було затверджено указ про амністії. Він проголошував загальну політичну амністію особам, засудженим за політичні злочини усіх категорій, а також за злочини проти релігії.
12 березня 1917 р. уряд ухвалив постанову "Про скасування смертної кари". В усіх випадках, коли за законом як міра покарання передбачалася смертна кара, вона замінялася строковою або безстроковою каторгою. Проте це нововведення проіснувало недовго. Через чотири місяці смертну кару було поновлено на фронті, а згодом і в тилу.
17 березня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини". Злочинцям, засудженим до смертної кари, вона замінялася каторгою на 16 років.
Тоді ж, 17 березня 1917 р., було ухвалено урядову постанову "Про скасування для засланих поселенців і арештантів покарання різками", а 26 квітня скасовано і саме заслання на поселення як покарання.
Водночас Тимчасовий уряд залишив майже без змін статті Кримінального Уложення 1903р., якими мали керуватися судово-слідчі органи. Залишилися без зміни також в основному царське тюремне законодавство та відомчі акти: тюремний статут і загальна тюремна інструкція.
Внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її (у кінцевому підсумку) тоталітарним режимом. Ця частина української території увійшла до складу Союзу РСР, а західна її частина опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.
Система місць позбавлення волі та характер їхньої діяльності за роки Радянської влади постійно видозмінювалися. Змінювалася і система управління ними.
Спочатку місця позбавлення волі перебували у віданні Наркоматів юстиції. У складі НКЮ було тюремне управління, а в губернських органах юстиції - тюремні інспектори. З метою розробки основних початків реформи тюремних установ, а також завідування всіма видами тюремного побуту при Наркомюсті в січні 1918 року було створено тюремну колегію, куди увійшли представники народних комісаріатів праці, просвітництва і суспільного презирства, представники судових органів.
У травні 1918 року тюремні інспекції на місцях були скасовані. Замість них у складі губернських відділів юстиції були створені каральні підвідділи, що відали всіма місцями позбавлення волі на території губернії. У жовтні 1919 року каральний відділ НКЮ став називатися центральним каральним відділом. У 1921 році цей відділ було перейменовано у центральний виправний відділ. Такі зміни зазнали й губернські відділи юстиції.
Першим значним правовим актом, що представляв собою систему норм виправно-трудового права, була Тимчасова Інструкція "Про позбавлення волі, як міри покарання і про порядок його відбування", затверджена постановою Народного Комісаріату Юстиції 23 липня 1918 року. Ця Інструкція передбачала такі місця позбавлення волі:
1. Загальні місця ув'язнення в'язниці). У 1921 році вони були перейменовані у виправні будинки.
2. Землеробські колонії і реформатори - виховно-каральні установи для засуджених до позбавлення волі молодого віку.
3. Іспитові заклади - для осіб, стосовно яких існували підстави для послаблення режиму або дострокового звільнення.
4. Каральні лікувальні заклади - для арештантів із помітно вираженими психічними дефектами.
5. Тюремні лікарні.
6. Арештні помешкання - для короткочасного утримання підслідних і арештантів, підлягали пересиланню.

Для захисту завоювань революції 2 вересня 1918 року ВЦВК проголосив: "Радянська республіка перетворюється у військовий табір", а 5 вересня 1918 року затвердила постанову "Про червоний терор" - відповідно до якої класові вороги Радянської влади ізолювалися в концентраційні табори.
Введення нового виду позбавлення волі - концентраційних таборів (таборів примусових робіт) було законодавчо закріплено Декретом ВЦВК 15 квітня 1919 року і постановою ВЦВК 17 травня 1919 року "Про табори примусових робіт". Першою такою установою особливого призначення став Соловецький табір, створений у 1920 році на базі Соловецького монастиря.
Особливі (концентраційні) табори і табори примусових робіт, що були створені у 1918-1919 роках, перебували у віданні Наркомату внутрішніх справ. Для управління ними в складі НКВС був створений спочатку відділ, а в 1922 році - Головне управління примусових робіт.
До травня 1922 року місця позбавлення волі перебували у віданні двох відомств: Наркомату юстиції і Наркомату внутрішніх справ.
У період з 1918 по 1921 рік було ухвалено ряд документів, що стосувалися діяльності місць позбавлення волі:

  • Інструкція НКЮ від 25 листопада 1918 року "Про дострокове звільнення".
  • Постанова НКЮ від 15 листопада 1920 року "Про затвердження Положення про загальні місця ув'язнення".
  • Декрет СНК від 21 березня 1921 року "Про позбавлення волі і про порядок умовно-дострокового звільнення ув'язнених".

24 травня 1922 року третьою сесією ВЦВК був затверджений Кримінальний кодекс РРФСР, що був введений у дію з 1 червня 1924 року. Аналогічний Кримінальний кодекс був затверджений і на Україні.
У травні 1922 року за пропозицією Ф.Дзержинського, що був на той час наркомом внутрішніх справ, керівництво всіма місцями позбавлення волі було покладено на НКВС, у складі якого утворено Головне управління місць ув'язнення (ГУМУ). Головне управління примусових робіт, що існувало до того часу в системі Наркомату внутрішніх справ, було скасовано у зв'язку з ліквідацією концентраційних таборів і зменшенням кількості ув'язнених у таборах примусових робіт: із 60 тис. у 1921 році до 15 тис. до травня 1922 року.
У Наркоматі внутрішніх справ України було організоване Управління місць ув'язнення (УМУ). У 1923 році у ведення ГУМУ НКВС СРСР і його органів на місцях перейшла значна частина арештних будинків при міліції, що були перейменовані в будинки попереднього ув'язнення.
Перший загальносоюзний законодавчий акт у сфері карної і виправно-трудової політики був ухвалений ЦВК СРСР 31 жовтня 1924 року і мав назву "Основні початки карного законодавства СРСР".
У РРФСР перший Виправно-трудовий кодекс був ухвалений 16 жовтня 1924 року. В Українській РСР перший Виправно-трудовий кодекс був ухвалений через рік - 27 жовтня 1925 року.
Перші виправно-трудові кодекси передбачали такі види місць позбавлення волі:
1. Будинки ув'язнення.
2. Виправно-трудові будинки.
3. Трудові колонії.
4. Ізолятори спеціального призначення.
5. Перехідні виправно-трудові будинки.

26 березня 1928 року постановою ВЦВК СРСР "Про каральну політику і стан місць ув'язнення" було визнано необхідним застосовувати більш суворі заходи карного покараннястосовно так званих "класових ворогів", а також злочинців-професіоналів і рецидивістів. Для цих осіб встановлювався більш суворий режим тримання в місцях позбавлення волі (обмеження пільг у частині обліків робочих днів, надання відпусток і т.ін.). Стосовно менш небезпечних злочинців пропонувалося ширше практикувати заміну позбавлення волі іншими видами покарання (примусовими роботами, звільненням із посади, засланням, штрафами і т.ін.). НКЮ і НКВС було запропоновано виробити законоположення, спрямовані на підвищення ефективності таких видів покарання, як примусові роботи і заслання.
Закон про примусові роботи без позбавлення волі був ухвалений ВЦВК і РНК 21 травня 1928 року.
Істотні зміни у роботі виправно-трудових установ були внесені постановою ЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 року, якою передбачалося, що позбавлення волі на термін до трьох років здійснюється у виправно-трудових колоніях за місцем проживання, а позбавлення волі від трьох до десяти років - у виправно-трудових таборах у віддалених районах країни.
Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 року було затверджено "Положення про виправно-трудові табори".
10 січня 1930 року ухвалена постанова ВЦВК і РНК СРСР "Про заслання і висилку, що застосовувались за судовими вироками". Заслання з'єднувалося з примусовими роботами або службою в установах, що зазначалося у вироку суду.
13 грудня 1930 року ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову "Про скасування НКВС СРСР і його органів на місцях". У зв'язку з цим Головне управління місць ув'язнення і всі місця позбавлення волі були передані у ведення республіканських наркоматів юстиції. Що ж стосується таборів примусових робіт, то управління ними було залишено за об'єднаним державним Політичним управлінням (ОДПУ) Союзу РСР.
У Російській Федерації постановою ВЦВК і РНК 1 серпня 1933 року був затверджений новий Виправно-трудовий кодекс. На Україні новий виправно-трудовий кодекс не ухвалювався. Формально діяв Кодекс 1925 року, а практично у своїй діяльності установи керувалися різноманітними відомчими інструкціями з урахуванням положень Виправно-трудового кодексу РРФСР 1933 року.
У той час існувала розбіжність між вимогами виправно-трудових кодексів і практикою. Поряд із виправно-трудовими колоніями продовжували існувати виправно-трудові табори, хоча такий вид місць позбавлення волі кодексами не передбачався (продовжувала діяти постанова РНК СРСР від 7 квітня 1930 року).
10 липня 1934 року ЦВК СРСР ухвалив постанову "Про утворення Народного Комісаріату Внутрішніх Справ" із новими функціями. У складі цього наркомату було утворено Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув'язнення (ГУЛАГ). В Україні аналогічний підрозділ мав назву Управління виправно-трудових таборів і колоній.
Окремими табірними пунктами (на Україні таборів не було), виправно-трудовими колоніями, транзитно-пересильними пунктами й інспекціями виправно-трудових робіт керувало Управління виправно-трудових таборів і колоній.
Виховно-трудовими і виховними колоніями, дитячими приймачами-розподільниками керував відділ трудових колоній (ВТК), що був самостійною структурою Наркомату. Помічником начальника цього відділу в 1928-1937 роках працював відомий письменник-педагог Антон Семенович Макаренко.
У період з 1935 по 1940 рік було ухвалено лише два законодавчих документи в частині виправно-трудових установ:
31 травня 1935 року РНК СРСР і ЦК ВКПб ухвалили постанову "Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності", де було визнано необхідним замість шкіл ФЗУ особливого типу було визнано необхідним організувати трудові колонії для утримання неповнолітніх засуджених до позбавлення волі.
8 серпня 1936 року постановою ЦВК і РНК СРСР були внесені доповнення до Основних початків карного законодавства і система виправно-трудових установ доповнена новим їхнім видом - в'язницею.
В'язницями (вони виконували і роль слідчих ізоляторів) відало тюремне управління. У той період число в'язниць на Україні було значним (крім обласних були районні і міжрайонні в'язниці).
У період Великої Вітчизняної війни значна частина чоловіків засуджених за нетяжкі злочини придатних до військової служби, була мобілізована у Червону Армію. З території України й інших західних регіонів СРСР усі місця позбавлення волі були евакуйовані з причини погрози їхньої окупації. Евакуація в більшості випадків проводилася пішим порядком і тривала декілька місяців.
19 квітня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було передбачене позбавлення волі у виді каторжних робіт на термін від 15 до 20 років для фашистів і їхніх посібників, винних у вчиненні звірячих розправ над радянськими людьми. Ця категорія засуджених трималась у спеціальних в'язницях і таборах.
У 1944 році у виправно-трудових установах була створена спеціальна служба по нагляду за поводженням засуджених. Її створення сприяло наведенню правопорядку в установах, зміцненню дисципліни й організованості серед засуджених.
Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року.
В Україні після закінчення війни довелося наново будувати і відновлювати систему місць позбавлення волі. Її структура на той період була така:
1. Виправно-трудові колонії для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на стислі терміни.
2. Окремі табірні пункти для тримання повнолітніх, засуджених до позбавлення волі на термін три роки і більше.
3. Трудові колонії для неповнолітніх засуджених до позбавлення волі.
4. В'язниці для засуджених до тюремного ув'язнення.
5. Транзитно-пересильні пункти.

Були також штрафні підрозділи, замість яких у 1948 році були засновані підрозділи суворого режиму, у яких трималися злісні порушники порядку відбування покарання.
У перші повоєнні роки на території України розташовувалось декілька таборів, що підпорядковувалися безпосередньо НКВС СРСР. Для контролю за їхньою діяльністю в МВС УРСР був створений табірний відділ. Цей відділ контролював лише питання охорони і режиму тримання засуджених.
Після закінчення відбудовних робіт на шахтах і заводах Донецької і Луганської областей і будівництва автостради Москва - Сімферополь зазначені табори були розформовані і табірний відділ припинив своє існування.
У березні 1953 року ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР та Президія Верховної Ради СРСР ухвалили постанову, якою Міністерство державної безпеки СРСР і Міністерство внутрішніх справ СРСР були об'єднані в одне - Міністерство внутрішніх справ СРСР. При цьому тюрми, слідчі ізолятори і трудові колонії неповнолітніх були залишені в МВС, а виправно-трудові колонії і табори передані в підпорядкування Міністерства юстиції. Таке рішення не виправдало себе і на початку 1954 року виправно-трудові колонії і табори були повернуті у ведення МВС.
У 1954 році було відновлено дострокове й умовно-дострокове звільнення засуджених. Інститут заліку робочих днів, що існував до цього, був скасований.
У 1957 році постановою Ради Міністрів України було затверджено Положення про спостережні комісії. Пожвавилася діяльність комісій у справах неповнолітніх при місцевих Радах.
У 1958 році Рада Міністрів СРСР затвердила загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії і тюрми. Основним видом виправно-трудових установ для дорослих засуджених були визнані виправно-трудові колонії. Вони передбачалися з трьома видами режимів: загальним, посиленим і суворим. Положенням не передбачалися Виправно-трудові табори і вони були або реорганізовані в колонії або ліквідовані. У тюрмах встановлювалося два виду режиму: загальний і суворий.
У 1957 році до штатів виправно-трудових колоній були введені посади начальників загонів, а з 1958 року в них були організовані загальноосвітні школи і почали створюватися професійно-технічні училища.
Управління виправно-трудових таборів і колоній, відділ трудових колоній і тюремне управління мали цілком замкнуті структури. У їхньому складі були всі служби, необхідні для забезпечення діяльності підвідомчих підрозділів, у тому числі охорона, медична служба та ін.
У січні 1960 році була реорганізована структура Міністерства внутрішніх справ України, у тому числі й по лінії місць позбавлення волі. Самостійні управління (відділи), що відали місцями ув'язнення були об'єднані в один орган - Управління виправно-трудових установ (УВТУ).
Це дозволило ліквідувати зайві, дублюючі управлінські ланки, із загальних позицій вирішувати питання діяльності місць позбавлення волі, особливо з питань їх комунально-побутової облаштованості, розвитку виробництва, навчання засуджених робітничим професіям і т.д.
26 липня 1961 року Указом Президії Верховної Ради України затверджено Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС Української РСР, яким передбачалися виправно-трудові колонії чотирьох видів: загального, посиленого, суворого й особливого режимів.
Республіканське Положення 1961 року діяло до липня 1969 року, тобто до затвердження Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік.
У наступні роки охорона виправно-трудових колоній була покладена на Управління внутрішніх військ МВС УРСР (яке із 1966 року стало підпорядковуватися МВС СРСР) і почала здійснюватися військовослужбовцями строкової служби. При кожній колонії був створений конвойний підрозділ (взвод, дивізіон), із більшою чисельністю особового складу, чим було до цього. Для їхнього розміщення треба було здійснити будівництво при колоніях військових містечок, посилення охоронних споруд, на що були витрачені значні кошти. Вивід засуджених на роботи за межі зони групами на постійну роботу почав різко скорочуватися, а потім припинився зовсім. У той же час у виховно-трудових колоніях, тюрмах і слідчих ізоляторах охорона залишилася стара, яка комплектувалася за вільним наймом.
У зв'язку з передачею охорони колоній у ведення управління внутрішніх військ в Управлінні виправно-трудових установ був створений відділ режиму. Наглядова служба опинилася в подвійному підпорядкуванні (адміністрації ВТУ і командування військ), що не сприяло повною мірою ефективності цієї служби.
Згодом із підпорядкування Управління ВТУ були виведені медичні, постачальницькі та будівельні служби.
У 1963 році законом був передбачений новий вид виправно-трудових установ - колонії-поселення.
20 березня 1964 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ "Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, які стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства".
26 липня 1966 року Указом Президії Верховної Ради СРСР передбачено встановлення адміністративного нагляду за визначеною категорією осіб, що звільняються з місць позбавлення волі.
11 липня 1969 року Законом СРСР затверджені Основи виправно-трудового законодавства СРСР і союзних республік, що введені в дію з 1 листопада 1969 року. Основами передбачалися такі виправно-трудові заснування:
1. Виправно-трудові колонії (загального, посиленого, суворого, особливого режимів і колонії-поселення).
2. Тюрми (загального і суворого режимів).
3. Виховно-трудові колонії (загального і посиленого режимів) для неповнолітніх злочинців.
На Україні Виправно-трудовий кодекс було затверджено 23 грудня 1970 року Законом Верховної Ради і з 1 червня 1971 року введено його в дію.
5 червня 1973 року було уточнено порядок розміщення засуджених до позбавлення волі у виправно-трудових установах.
У червні 1974 року Управління ВТУ МВС України було перетворено в Головне управління ВТУ, що, природно, черговий раз призвело до зміни його структури. Зокрема, до складу Головного управління ВТУ ввійшло управління матеріально-технічного постачання, яке до цього було самостійним структурним підрозділом міністерства, хоча обслуговувало воно в основному виправно-трудові установи.
23 березня 1977 року Виправно-трудовий кодекс України був доповнений новим розділом "Порядок і умови виконання умовного осуду до позбавлення волі й умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці".
У наступні роки вносилися й інші зміни в чинний Виправно-трудовий кодекс УРСР і в структуру Головного управління ВТУ.
У 1989 році Головне управління ВТУ було реорганізовано в Головне управління виправних справ (ГУВС) із частковими структурними змінами. Зокрема, було організоване управління режиму і спецробіт.
Перебудовчі процеси кінця вісімдесятих років дозволили подивитисьна багато речей по-новому. У тому числі і на кримінально-виконавчу систему, яка була створена на принципах суворого централізму та адміністративно-командного управління та не могла повною мірою забезпечити покладені на неї функції.
До проголошення незалежності нашої держави пенітенціарна система України, як і всіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним кодексом СРСР та його підзаконними актами.
На рубежі 1989-1990 років назріла об'єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики, що проводилась, глибокого аналізу стану справ, визначення відповідності поставленої мети і завдань реальним можливостям і результатам.
На той час у місцях позбавлення волі склалась кризова ситуація. Вкрай загострилась оперативна обстановка, що супроводжувалась зростанням злочинності, захопленням заручників, груповими непокорами засуджених адміністрації. У сфері виконання кримінальних покарань необхідні були докорінні зміни.
Старі, традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувались на підтриманні жорсткого режиму відбування покарань, все менше сприяли затвердженню законності та правопорядку в установах.
У той час посилювалась демократизація суспільства, відбувалося співставлення поглядів у найширшому спектрі політичних і соціальних питань. Всі жили у відчутті великих змін. Звичайно, ці настрої та атмосфера повністю передавались в місця позбавлення волі.
Ряд працівників кримінально-виконавчої системи мали змогу побувати в службових відрядженнях за кордоном і ознайомитись з організацією виконання покарань в Італії, Німеччині, Болгарії, Англії, Скандинавських країнах.
Проте створені десятиріччями основи й традиції цих держав докорінно відрізнялись від українських, тому зняти копію з тюремних систем однієї з цих країн і перенести її на нашу було неможливо. У нас власний менталітет, соціальні й економічні умови і, звичайно, власний шлях розвитку.
Оцінивши всі ці фактори було зроблено перший крок до гуманізації існуючої кримінально-виконавчої політики в Україні.
Міністерством внутрішніх справ за участю вчених і зацікавлених відомств була розроблена і пізніше затверджена постановою уряду від 11 липня 1991р. № 88 Концепція реформування кримінально-виконавчої системи України.
В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, затверджені ООН Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, Загальна Декларація прав людини, Європейські стандарти, інші міжнародні угоди та документи.
Реформа, перш за все, була спрямована на соціальну переорієнтацію виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених.
Необхідно зазначити, що Концепція передбачала корінні глибокі зміни, розраховані на перспективу і які вимагають часу. Критичний же стан системи, ситуація, що склалась, продиктували необхідність проведення в короткі строки радикальних змін законодавства в організації виконання кримінальних покарань.
З урахуванням реальних обставин, до Верховної Ради, Президента України і Кабінету Міністрів України вносились відповідні пропозиції законодавчих та інших нормативно-правових актів з метою вдосконалення діяльності установ і нормалізації оперативної обстановки серед спецконтингенту. Ці зусилля підтримала законодавча та виконавча влади.
З отриманням Україною самостійності було знято суворі таємниці з системи виконання покарань. Нині її установи відвідують представники будь-якої зареєстрованої громадської організації, колективу чи видавництва.
Разом з тим, наша динамічна дійсність постійно висувала нові завдання, проблеми, що вимагали оперативних, нестандартних рішень.
У 1990-1991 роках ухвалено цілий ряд нормативно-правових актів, спрямованих на гуманізацію виконання покарання. Так, 20 грудня 1991 року змінені Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ (засудженим дозволено носіння короткої зачіски, сорочок цивільного зразка, скасовані нагрудні знаки, розширений асортимент дозволених до придбання і збереження продуктів харчування і предметів споживання у т.ч. наручних годинників, спортивних костюмів та ін.).
22 лютого 1992 року постановою Кабінету Міністрів України встановлено порядок, відповідно до якого заробітна плата засудженим нараховується в повному обсязі за діючими тарифами, а відрахування провадяться по фактичних витратах на утримання.
6 березня 1992 року Верховною Радою затверджено Закон України "Про скасування покарань у виді заслання та висилки", скасована також кримінальна відповідальність за відхилення від цих покарань. Усі особи, що відбували ці покарання в інших регіонах колишнього СРСР, повернуті на Україну.
31 березня 1992 року затверджена нова структура Головного управління з виконання покарань МВС України.
16 травня 1992 року постановою Верховної Ради України припинена дія ст.25 (1) і ст.52 (2) Кримінального кодексу України про умовне засудження до позбавлення волі й умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці.
5 серпня 1992 року постановою Кабінету Міністрів України "Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи" схвалена пропозиція МВС про повернення громадян, які засуджені судами України і відбувають покарання за її межами, до відповідних установ МВС України. Передбачено будівництво в ряді областей слідчих ізоляторів, виправно-трудових колоній, відкриття колоній-поселень для створення засудженим належних умов тримання і забезпечення їхньої працезайнятості.
4 травня 1993 року Верховною Радою України затверджено Закон "Про внесення змін до ст.25 КК України", яким розширено перелік злочинів, за вчинення яких передбачено виконання покарань у колоніях-поселеннях.
6 травня 1993 року Верховна Рада України ухвалила постанову "Про створення при виправно-трудових колоніях відділень колоній-поселень для засуджених, які твердо стали на шлях виправлення і переведені у ці колонії визначеннями народних судів".
6 травня 1993 року Верховною Радою України ухвалено Постанову про тимчасове створення при виправно-трудових колоніях відділень слідчих ізоляторів для осіб, засуджених до позбавлення волі вироки судів у відношенні яких ще не набули законної сили.
25 червня 1993 р. Верховною Радою України ухвалена Державна Програма боротьби зі злочинністю, розділом шостим якої передбачений ряд заходів щодо подальшого удосконалювання кримінально-виконавчої системи (відкриття нових колоній і слідчих ізоляторів, поліпшення комунально-побутових умов, надання додаткових пільг по виробничо-господарській діяльності й ін.).
30 червня 1993 року Верховною Радою України затверджено Закон "Про попереднє ув'язнення".
26 січня 1994 року ухвалено Постанову Кабінету Міністрів України № 31 "Про Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, а також осіб, які тримаються в слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність із міжнародними стандартами". Цим актом Україна затвердила спрямованість пенітенціарної політики на досягнення забезпечення прав і свобод громадян, прийнятих у передовій практика розвитих країн.
27 серпня 1994 року Верховною Радою затверджено Закон України "Про внесення змін та доповнень в законодавчі акти України щодо врегулювання деяких питань, пов'язаних з умовами відбування покарання". Цим Законом:

  • запроваджена відстрочка відбування покарання вагітним жінкам та жінкам, які мають неповнолітніх дітей віком до 3 років;
  • дозволені короткострокові відпустки для жінок, які мають дітей у віці до 3 років, для їх влаштування у родичів, опікунів, дитячих будинках;
  • дозволені телефонні розмови засудженим один раз на квартал (до 15 хвилин);
  • для визначеної категорії засуджених дозволено купувати продукти харчування за гроші, що надійшли за переказами;
  • дозволені платні медичні консультації.

Збільшена кількість посилок (передач), які протягом року можуть одержувати засуджені:

  • у ВТК загального режиму - 7;
  • у ВТК посиленого режиму - 6;
  • у ВТК суворого та особливого режиму - 5;
  • у виховно-трудових колоніях - 10-9 (відповідно: загальний та посилений режими);
  • засудженим чоловікам, яким за віком понад 60 років, та жінкам - 55 років, інвалідам 1 та 2 групи, хворим на туберкульоз активної форми, жінкам з вагітністю понад 4 місяці, жінкам, діти яких перебувають в будинках дитини при ВТК дозволяється працювати за їх бажанням згідно з висновком лікарської комісії ВТК;
  • засудженим неповнолітнім, інвалідам 1 та 2 групи, жінкам з вагітністю більше 4 місяці, непрацюючим жінкам, діти яких знаходяться в будинках дитини при ВТК, непрацюючим чоловікам за віком понад 60 років, та жінкам - 55 років (якщо вони не одержують пенсію), а також особам, звільненим від роботи через хворобу, харчування, одяг, взуття та комунально-побутові послуги надаються безкоштовно.

6 червня 1994 року постановою Кабінету Міністрів України № 352 "Про особливості застосування Закону України "Про підприємства в Україні" до підприємств установ по виконанню покарань і лікувально-трудових профілакторіїв Міністерства внутрішніх справ України" підприємствам установ надано ряд пільг:
1. Підприємствам установ надається пріоритет щодо їх залучення до виконання окремих видів робіт і поставок для державних потреб з метою створення робочих місць для залучення до праці кожного засудженого і забезпечення їх обсягом робіт, достатнім для оплати вартості утримання із зароблених ними коштів.
2. Підприємства мають право встановлювати за рахунок зароблених коштів пільги щодо забезпечення засуджених додатковим харчуванням.
2 грудня 1996 року постановою Кабінету Міністрів України № 1454 "Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі" були намічені заходи щодо забезпечення вимог законодавства про залучення засуджених до праці, приведення умов їх тримання відповідно до вимог Мінімальних Європейських норм і стандартів, стабілізації фінансового стану установ кримінально-виконавчої системи.
20 листопада 1996 року Верховною Радою України у другому читанні затверджено Закон України "Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України" згідно з яким вводиться такий запобіжний захід як застава.
Після прийняття України до Ради Європи в 1996 році експерти Ради Європи відповідно до рішень Уряду України протягом майже двох місяців провели вивчення чинного законодавства, інших нормативних актів, які регламентують виконання покарань та практику їх застосування в Україні. Було глибоко і кваліфіковано перевірено 22 установи кримінально-виконавчої системи восьми областей. За результатами Радою Європи була зроблена та оприлюднена доповідь "Оцінка в'язничної системи України" з рекомендаціями щодо приведення її у відповідність із загально-європейськими стандартами, в якій наголошено на "необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації".
З урахуванням цих документів та за погодженням з відповідними міністерствами та відомствами 22 квітня 1998 року Президент України видав Указ про утворення на базі Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України, що ліквідується. Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади. Цим же Указом визначено низку заходів щодо реформування та забезпечення діяльності системи виконання покарань.
31 липня 1998 року Президентом України затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань.
11 грудня 1998 року Верховна Рада України затвердила Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань", який створив правове поле для самостійної діяльності системи виконання покарань.
1 березня 1999 року постановою Кабінету Міністрів України № 286 "Про затвердження граничної чисельності працівників центрального апарату Державного департаменту з питань виконання покарань" визначено граничну чисельність центрального апарату та структуру Департаменту.
12 березня 1999 року Указом Президента України Державний департаменту України з питань виконання покарань виведений з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ та набув самостійності.
Створення Департаменту, який уособлює в собі всі функції управління пенітенціарною системою та підпорядковується безпосередньо Кабінету Міністрів України, дозволило виконати зобов'язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, та рекомендації експертів Ради Європи щодо припинення усіх зв'язків з військовими, міліцією і демілітаризації кримінально-виконавчої системи.
Проведена реорганізація спростила систему управління кримінально-виконавчою системою, яка стала більш гнучкою, оперативною, дієвою за рахунок концентрації усіх сил та засобів в одному відомстві, у т.ч. служб охорони, нагляду та безпеки, позбавило виконання невластивих їй функцій та втручання у справи посадових осіб, які безпосередньо не відповідають за діяльність кримінально-виконавчої системи, у тому числі в її господарську діяльність.
Для надання державної підтримки кримінально-виконавчій системі в умовах її реформування Уряд України ухвалив Постанову від 22 квітня 1999 року "Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань".
2 березня 2000 року затверджено Закон України "Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України".
Важливими для подальшої діяльності пенітенціарної системи стали Закони України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" (21 червня 2001року), "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" (5 липня 2001 року), "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" (11 липня 2001 року), а також затвердження Кримінального кодексу України.
У рамках реформування кримінально-виконавчої системи, що була розпочата у 1991 році, відбулися серйозні перетворення, насамперед у питаннях гуманізації відбування покарань, умов утримання, визнання людини, її прав і свобод головними цінностями.
Новий кримінальний кодекс України, який вступив у дію з 1 вересня 2001 року, вніс кардинальні зміни до принципів призначення та відбування кримінальних покарань на якісно новому рівні, з урахуванням міжнародних стандартів.
15 лютого 2002 року Кабінет Міністрів України ухвалює Постанову "Про затвердження Програми першочергових заходів подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки". Цей актуальний і своєчасний документ стосується усіх сфер багатогранної діяльності пенітенціарної системи України. У лютому 2003 року внесено зміни до Законів України "Про попереднє ув'язнення", "Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України" та Кримінально-процесуального кодексу України, що стосуються реформування кримінально-виконавчої системи держави.
11 липня 2003 року Верховною Радою України було затверджено Кримінально-виконавчий кодекс, положення якого ґрунтуються на Конституції України, міжнародних актах з прав людини та міжнародному досвіді у сфері виконання кримінальних покарань. Затвердження Кодексу є новим етапом у реформуванні та забезпеченні дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи. Цим Кодексом передбачено перебудову системи класифікації установ за ступенями безпеки, що прийнята у Європі, вводиться прогресивна система зміни умов тримання засуджених за рівнем їх виправлення, визначаються гарантовані права засуджених на побачення, отримання посилок, передач, отримання продуктів харчування, відрахування із заробітної плати. Більш чітко урегульовані питання матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення, надання засудженим психологічної та педагогічної допомоги.
23 червня 2005 року Верховною Радою України був затверджений Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України".
На Державну кримінально-виконавчу службу України покладені завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.
Основними принципами яких є:
- законність;
- повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина;
- гуманізм;
- позапартійність;
- єдиноначальність;
- колегіальність при розробці важливих рішень;
- взаємодія з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями;
- відкритість для демократичного цивільного контролю.

Указами Президента України від 09 грудня 2010 року №1085/2010 реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань, утворено Державну пенітенціарну службу України, а від 06 квітня 2011 року №394 затверджено Положення "Про Державну пенітенціарну службу України "
22 квітня 2003 року, з нагоди п'ятої річниці утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань, в приміщенні адміністративного будинку центрального апарату (м.Київ, вул. Мельникова, 81) відкрились двері відомчого музею.
В 2011 році, за ініціативою керівництва Державної пенітенціарної служби України та з метою розширення експозицій музею, було прийнято рішення щодо його реконструкції. Оновлену експозицію музею було представлено відвідувачам при святкуванні 13 річниці Служби. На даний час в чотирьох його залах оформлено 34 експозиції, це близько однієї тисячі експонатів, які відображають етапи становлення та історію розвитку Державної пенітенціарної служби України.

версія для друку

Розширений пошук »