24 листопада 2017
ДЕРЖАВНА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА
СЛУЖБА УКРАЇНИ
01001, м. Київ, вул. Городецького 13
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 р. № 697-р "Питання Міністерства юстиції" Державна пенітенціарна служби України як центральний орган виконавчої влади з 30 вересня цього року припиняє виконання покладених на її функцій і повноважень з передачею їх до Міністерства юстиції України (постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 р. № 343 "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції").
03.03.2012

Швейцарсько-український проект – заключна конференція з актуальних питань призначення і виконання покарання у виді довічного позбавлення волі

1-2 березня 2012 року персоналом Державної пенітенціарної служби України взято участь у заключній конференції на тему: "Актуальні питання призначення і виконання покарання у виді довічного позбавлення волі: результати проекту "Підтримка пенітенціарної реформи в Україні".

Захід відбувся у рамках швейцарсько-українського проекту "Підтримка пенітенціарної реформи в Україні" (компонент "Підготовка персоналу для роботи із особами, засудженими до довічного позбавлення волі") в конференц-залі готелю "Козацький".

Організаторами заходу виступили менеджерка швейцарсько-українського проекту, Голова правління Всеукраїнського центру правової допомоги "Громадський захисник" Алла Мукшименко і імплементатор проекту, регіональний директор Міжнародної неурядової організації "Пенал Реформ Інтернешнл" (Міжнародна тюремна реформа) в Росії, Україні, Білорусії пані Вікторія Сергеєва.

Представляли інтереси апарату Державної пенітенціарної служби України Олег Янчук (начальник департаменту кримінально-виконавчої інспекції та соціально-психологічної роботи із засудженими) і Владислав Клиша (начальник відділу у зв’язках із засобами масової інформації, громадськістю та міжнародного співробітництва).

Олег Янчук під час привітального слова зазначив, що Державна пенітенціарна служба України підтримує міжнародні зв’язки з різними інституціями 36 країн світу, і органами таких міжнародних організацій як ООН і Рада Європи.

Значення міжнародної співпраці для Державної пенітенціарної служби України, як і для інших центральних органів виконавчої влади, завжди залишається важливою складовою діяльності пенітенціарного відомства.

Така співпраця дозволяє впроваджувати у практичну діяльність органів і установ виконання покарань міжнародні стандарти з дотримання прав і свобод людини, у тому числі стосовно осіб, засуджених до довготривалих термінів ув’язнення.

Одним з інструментів впровадження у діяльність пенітенціарної служби України міжнародних стандартів став швейцарсько-український проект "Підтримка пенітенціарної реформи в Україні".

Варто відзначити, що на ефективність проекту позитивно вплинула не лише його своєчасність на сучасному етапі розвитку пенітенціарної служби України, але й ефективна стратегія реалізації, професійність організаторів швейцарсько-українського проекту, вдале поєднання наукових і практичних ініціатив.

На початок лютого 2012 року в установах виконання покарань трималося 1838 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, стовно 75 – вироки ще не набрали законної сили.

Тримаються такі засуджені в чотирьох виправних колоніях максимального рівня безпеки і 13-ти секторах максимального рівня безпеки при установах.

Динаміка зростання кількості зазначених вироків та їх питома вага від покарань у виді позбавлення волі на певний термін, зробили дуже гострою та актуальною тему роботи з такими засудженими. Виникла нагальна необхідність отримання персоналом пенітенціарної служби України спеціальних знань та навичок роботи з засудженими до довічного позбавлення волі.

Наявність методик і професійних знань персоналу, що отримані у ході реалізації проекту, були вкрай необхідні також з огляду на законодавчі новації.

Маються на увазі зміни, що були унесені до Кримінально-виконавчого кодексу України у січні 2010 року з метою поліпшення правового статусу осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Засудженим до довічного позбавлення волі збільшено кількість короткострокових побачень з двох до чотирьох на рік.

Дуже суттєвим кроком стала нова норма, яка передбачає, що після відбуття 15 років строку покарання засуджені до позбавлення волі можуть бути переведені з приміщень камерного типу в яких тримаються дві особи, до багатомісних приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки з наданням дозволу на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру.

Прогресивна система відбування такого виду покарання також передбачає подальшу можливість переведення засуджених до звичайних жилих приміщень виправної колонії максимального рівня безпеки.

Отже, підсумовуючи свій виступ, Олег Янчук зазначив, що отримані у ході реалізації проекту досвід та знання, рівно як і представлена під час заключної конференції науковцями, експертами, іноземними колегами інформація сприятимуть подальшому прогресу в організації виконання покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні.

Проектні надбання будуть використані при підготовці подальших осмислених пропозицій щодо удосконалення існуючої практики і формування законодавчих ініціатив для поліпшення виконання такого виду покарання як довічне позбавлення волі.

Аллою Мукшименко представлено аудиторії результати дослідження на тему: "Проблемні аспекти виконання довічного позбавлення волі в Україні", що проведене провідним науковим співробітником Інституту вивчення проблем злочинності Національної Академії правових наук України пані Іриною Яковець (експерт проекту).

Його метою було виділення основних передумов, які створюють додаткові складнощі для виконання покарання цього виду, та пропонування власного бачення шляхів розв`язання існуючих проблем.

Експертами проекту було проаналізовано нормативно-правові акти, які стосуються процесу виконання покарання у виді довічного позбавлення волі, існуючої практики діяльності персоналу відповідних установ виконання покарань, а також попередні наукові дослідження цього питання. Окремо проаналізовані аспекти виконання довічного позбавлення волі стосовно засуджених жінок.

Вивчення сутності та змісту покарання у виді довічного позбавлення волі та їх значення для процесу його виконання показало, що нечіткість та певна невизначеність кримінального закону стосовно даного виду покарання породжує складнощі у розумінні підходів до його виконання.

Аксіомою в науці кримінально-виконавчого права є те, що кримінально-виконавче законодавство повинне бути підпорядковане кримінальному законодавству, оскільки воно є процедурним порівняно з КК України. Покарання у виді довічного позбавлення волі встановлене у ст. 64 КК України, однак аналіз цієї норми не містить жодного посилання на правообмеження, фактично зводячи правову регламентацію виключно до процедури призначення даного покарання: «Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку».

На відміну від довічного, зміст позбавлення волі на певний строк закріплений чіткіше (ст. 63 КК України): «Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу», проте, як витікає з назви статті «Стаття 63. Позбавлення волі на певний строк», вона має стосуватися виключно строкового виду покарання у виді позбавлення волі. Враховуючи положення ч. 4 ст. 3 КК України, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено, можемо стверджувати, що по-суті, кримінальний закон не дає жодного уявлення про сутність або зміст покарання у виді довічного позбавлення волі.

На цю прогалину вже декілька разів зверталась увага в наукових дослідженнях, проте розв`язання проблеми так і не було забезпечене.

КВК України не передбачає установ специфічних рівнів безпеки для відбування довічного позбавлення волі: засуджені до позбавлення волі відбувають покарання: чоловіки - у секторах максимального рівня безпеки виправних колоній середнього рівня безпеки та виправних колоніях максимального рівня безпеки; жінки - у секторах середнього рівня безпеки виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та виправних колоніях середнього рівня безпеки (ч. 1 ст. 150 КВК України). Але в цих установах утримуються й інші категорії засуджених, визначені у ст. 18 КВК України: чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом (максимальний рівень безпеки); жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом (середній рівень безпеки). Тобто, довічне позбавлення волі відбувається у тих же установах, що і позбавлення волі на певний строк. При цьому усі без винятку засуджені, які тримаються в колоніях максимального рівня безпеки повинні перебувати в умовах суворої ізоляції, незалежно від виду призначеного покарання, оскільки саме на це вказує ч. 1 ст. 140 КВК України.

Не відрізняються суттєво й умови їх тримання: наявні нині обмеження, які випливають зі встановленого режиму, у колоніях різного виду відрізняються незначно, за всіма найважливішими показниками ці умови є за своєю суттю однаковими. Різницю можливо угледіти лише у кількості та видах побачень та суми грошей, які може витрачати засуджений.

Таким чином, характер правообмежень, що застосовуються до засуджених довічно, в цілому є тотожним обмеженням, властивим покаранню у виді позбавлення волі на певний строк. А, якщо виходити з ч. 2 ст. 151 КВК України, де вказано, що на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов’язки засуджених до позбавлення волі, то напрошується висновок про відсутність суттєвих відмінностей у обсязі правообмежень, властивих даним видам покарань. У підсумку довічне позбавлення волі беззастережно можна визнавати різновидом позбавлення волі (що потребує внесення змін до ст. 51 КК України), у зв’язку з чим і порядок виконання покарання у виді довічного позбавлення волі має бути аналогічним порядку виконанням позбавлення волі на певний строк.

Дослідження підтвердило тезу про відсутність необхідності встановлення особливого порядку виконання довічного позбавлення волі, зокрема, шляхом запровадження додаткових право обмежень для засуджених. Більше того, доведено, що обмеження матеріально-побутового характеру чи духовної (інтелектуальної ізоляції), виходячи з спрямованості діяльності ДПтСУ на виконання положень КВК України щодо максимального усунення різниці між умовами життя в колонії і на свободі, не повинні носити правовий характер, а можуть лише об?єктивно випливати із факту ізоляції. Даний підхід визнаний й на рівні керівних державних інституцій України. Зокрема, в Указі Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» прямо зазначається, що обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, мають бути необхідними та відповідати меті, з якою вони накладалися.

Подальше існування необґрунтованих обмежуючих норм КВК України в сучасному вигляді безперечно не підвищуватиме рівень дотримання цих норм як засудженими, так і адміністрацією, настроюватиме один проти одного цих суб’єктів, ще більше погіршуватиме рівень дотримання прав засуджених в Україні, який і без того не є належним на сьогодні. Також це створюватиме невиправданий та не обумовлений безпосередньо фактом ув’язнення додатковий психологічний тиск, що в подальшому після звільнення, викликавши звичку, безумовно, не допомагатиме особі повернутись до суспільства.

Цілі покарання у виді довічного позбавлення волі тотожні цілям, які встановлені перед покарання у виді позбавлення волі на певний строк. В процесі виконання цього покарання адміністрація установ виконання покарань має можливість створити умови для досягнення мети кари, виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів засудженими; що ж стосується мети загального попередження – то можливості покарання у виді довічного позбавлення волі є незначними, тому не слід дану мету піднімати на рівень визначальної. Але водночас нами встановлене поширення дещо викривленого сприйняття названих цілей. Наведемо лише один приклад. Так, загальновідомо, що кара полягає в реалізації правообмежень, властивих даному виду кримінального покарання. Натомість сприйняття змісту кари у довічному позбавленні волі далеко не завжди обмежується таким її розумінням. Так, у науковій літературі зазначається, що кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод. Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати.

Достатньо значне число як фахівців у галузі права, так і практичних працівників правоохоронних органів і суду, не кажучи вже про пересічних громадян, вбачають у призначенні покарання даного виду мету відплати за вчинене діяння. Тобто, ведучи мову про довічне позбавлення волі, на перше місце ними ставиться мета відплати та соціальної справедливості, невідома національному кримінальному законодавству, до того ж «оздоблена» додатковими викривленими характеристиками. Але досягнення цієї мети, як показало проведене нами анкетування, також пов’язується з постійними знущаннями над засудженими або позбавленням їх в решті-решт життя. Так переважна більшість (близько 76%) респондентів зазначили, що засуджені мають не просто триматися в колоніях, вони мають щоденно позбавлятися здоров’я та відчувати приниження людської гідності, працювати в найбільш поганих умовах та на найбільш шкідливих видах робіт тощо. Мовляв, лише таким чином вони можуть спокутувати свою провину (приклади висловлювань опитаних: «на Колиму їх, хай там добами ліс валять без страховки», «нехай здадуть усю свою кров хворим і після смерті можна буде їм пробачити вчинене»», «в уранові шахти таких треба, щоб голими руками черпали уран і помирали у муках – тільки тоді буде досягнута мета справедливості», «треба дозволити вилучення у таких засуджених органів, щоб хоч якась користь була суспільству», «треба їх годувати лише хлібом та водою, щоб помирали швидше», «їм дарували життя – от нехай живуть і мучаться, щоб відчули тяжкість свого діяння» тощо). Можливо саме тому 67% опитаних працівників установ виконання покарань схвально відносяться до бажання засуджених до довічного позбавлення волі «віддати життя на благо Вітчизни» або самостійно покінчити з життям і висловлюються за надання їм такої можливості. Подібних думок, за оприлюдненими у ЗМІ даними, притримується й значне число пересічних громадян, а також науковці.

Каральне сприйняття кримінальних покарань в Україні відповідає й загальним світовим тенденціям. За даними правозахисників, немало держав і досі неухильно покладаються на численну армію репресивних органів, густу мережу колоній, в'язниць, створення системи всепроникного страху і стукацтва. Ціною неймовірних деформацій психіки, а то й фізичного каліцтва чи позбавлення життя домагаються ілюзії порядку. Представники організації «Міжнародна амністія» помітили небезпечну тенденцію в сучасному світі: якщо раніше головною метою тортур було вибивання інформації чи зізнання, то нині такою метою є виключно руйнування особистості для поширення страху на решту населення. Мається на увазі не фізичне знищення особи, позбавлення її життя як здатності відчувати плин часу, а створення «живих трупів» [i]. Посилюється подібне сприйняття ролі довічного позбавлення волі в суспільстві й кризою, в якій перебуває більшість країн, в тому числі й Україна. Філософи так пояснюють зв’язок карального спрямування настроїв громадян та кризи: «Відчужений від власності, неімущий деградує морально. Скривджений і обділений шукає розради в кривді іншого, щоб урешті розрядитися над чужим лихом слізьми співчуття і милосердя. Неімущий переважно заздрісний, і вгамувати цю непереборну заздрість може лише чиєсь нещастя, якомога більше нещасть! Принижений шукає розради в приниженні собі подібних, немовби там і лише там зоріє християнський шлях до величі. Неспроможність сягнути гармонії й реалізуватися як цільна самодостатність робить особу підозріливою, злою. Природою злочинності заклопотане кожне суспільство. І кожне по-своєму шукає варіанти локалізувати її або запобігти виникненню ще на ранній стадії прояву. Ми щодо цього не досить передбачливі і перебірливі. Знову і знов продовжуємо справно стукатися до рятівної матінки-тюрми» [ii].

Чимало вчених дотримуються тієї точки зору, за якою застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому[iii, iv, v]. Але подібна мета початково не має правового змісту, оскільки по суті являє собою морально-етичну категорію. Вона носить оціночний характер і розкривається через інші поняття, зокрема через компенсацію спричиненої злочином шкоди. Не викликає жодного сумніву, що родичам потерпілих дуже важко буває змиритися з думкою, що людина, яка вбила з особливою жорстокістю декілька громадян, повергнула їх в невимовне горе, продовжує жити, і не лише жити, а у утримуватись на кошти платників податків. Проте гнів та обурення можуть бути виправдані лише на рівні побутової свідомості[vi].

Ми у жодному разі не відхиляємо доцільність існування кари при застосуванні довічного позбавлення волі, оскільки, як правильно відзначає А.Х.Степанюк, ця мета покарання відповідає ретроспективній кримінальній відповідальності, коли особа залучається до кримінальної відповідальності саме «за» учинене[vii]. Натомість, за нашою думкою, кара при довічному позбавленні волі повинна мати чіткі межі та полягати виключно в наступному:

1. Як і вбудь-якому покаранні, вона існує вже в самому факті засудження особи, тобто у вираженні у вироку негативної оцінки її поведінки з боку держави.

2. Суттєвим елементом кари є позбавлення засудженого фізичної свободи, яка виражається в ізоляції його від суспільства на строк, визначений вироком суду, поміщенні його в спеціальну установу, яка охороняється. До елементів кари належать, насамперед, позбавлення засудженого особистої свободи, права вільного пересування, вибору місця проживання, характеру і роду занять за своїм розсудом, обмеження права обирати спосіб життя. У цих елементах певною мірою проявляється соціально-психологічний аспект позбавлення волі.

Але на цьому межі якісних ознак кари, на нашу думку, мають закінчуватись. Спричинення будь-яких інших додаткових обмежень і страждань як фізичного, так і морального характеру до засуджених до довічного позбавлення волі є неприпустимим. Будь-які обмеження матеріально-побутового характеру чи духовної (інтелектуальної ізоляції), виходячи з націлення кримінально-виконавчої системи на максимальне усунення різниці між умовами життя в колонії і на свободі, не повинні носити правовий характер, а можуть лише об?єктивно випливати із факту ізоляції. Ані сам по собі зміст покарання у виді довічного позбавлення волі, ані процес його виконання не можуть служити засобом задоволення моральних потреб як окремих осіб, так і суспільства в цілому.

В сучасних умовах невідкладним завданням органів законодавчої та виконавчої влади повинно стати приведення умов тримання засуджених до довічного позбавлення волі у відповідність до прогресивних рекомендацій міжнародних інституцій, зокрема, в частині створення належних умов як для виконання цього виду кримінального покарання, так і для роботи персоналу. Наголосимо, аналіз виконання покарання у виді довічного позбавлення волі у зарубіжних країнах дозволяє зробити висновок відносно виховної та психологічної роботи з засудженими, які відбувають цей вид кримінального покарання, а також використати позитивні підходи до умовно-дострокового звільнення й подальшої соціальної адаптації засуджених. Доцільним є уведення у національну практику можливості достроково звільнення засуджених до цього покарання.

Потребує удосконалення й сучасна правова регламентація виконання покарання у виді довічного позбавлення волі. Прогалини у правовому регулюванні стають перешкодою й для реалізації прогресивних аспектів виконання довічного позбавлення волі, зокрема, це стосується формулювання основних положень стосовно зміни умов тримання засуджених довічно, а також відсутності нормативної регламентації механізму практичної реалізації цих законодавчих положень. Враховуючи, що норми відносно засуджених до довічного позбавлення волі розміщуються не у одному, а у майже всіх підрозділах Правил внутрішнього розпорядку (які водночас включають у себе й окремий розділ з цього питання), а також у інших актах ДПтСУ, персонал відповідних установ виконання покарань фактично вимушений на власний розсуд приймати рішення про те, яку саме норму слід застосувати у тому чи іншому випадку, і коли можливо, а коли – ні поширити загальні правила про умови відбування цього покарання на засуджених. Саме з цих підстав доцільним є зведення усіх норм відносно засуджених до довічного позбавлення волі, в єдиний нормативний акт.

Безперечною перевагою чинного КВК України є наявність у ньому широкого спектру норм, які на рівні закону закріплюють конкретні права і обов’язки засуджених до довічного позбавлення волі. Разом із тим, серйозне занепокоєння викликає стан практичного впровадження цих положень, оскільки на практиці через викривлене сприйняття законодавчих норм невиправдано обмежують можливості засуджених довічно. Як визначено у КВК України, окрім зазначених в цьому Кодексі прав, засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання. На нашу думку, останнє положення є ключовим при вирішення проблеми створення умов для заохочення позитивної поведінки засуджених до довічного позбавлення волі, особливо з урахуванням змісту статті 63 Конституції України. Натомість на практиці воно ніколи не застосовується, оскільки адміністрація колоній та ДПтСУ виходять з не зовсім вірної думки, що названі норми закону дозволяють засудженим робити тільки те, що прямо визначено в законі, «забуваючи», що у останньому, навпаки, повинні бути встановлені обмеження. Фахівці довели, що обмеження лише тоді будуть законними, коли вони або: а) визначені в законі; або б) об?єктивно витікають з умов тримання у спеціальній ізоляції. На подібні підходи у оцінці доцільності правообмежень вказує й Європейський Суд з прав людини (далі – ЄСПЛ). Приміром, у рішенні ЄСПЛ «Хірст проти Сполученого Королівства» (Hirst v. the United Kingdom) Суд вказав (п. 69): будь-яке обмеження прав повинно бути обґрунтоване, таке обґрунтування може здійснюватись з урахуванням вимог безпеки, частково для попередження злочинів і безладів, і вони (обмеження) повинні бути невід’ємно пов’язані з умовами ув’язнення[viii]. Тобто ціль таких обмежень: безпека, попередження злочинів та безладів (конвенційний підхід, закріплений у ч. 2 ст. 8 Конвенції, де вказується, що втручання у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя (що є обмеженням прав) може здійснюватись, серед іншого, із вказаними цілями). Відносно того, що розуміти під «обґрунтованою метою» можна сказати наступне. У рішенні «Діксон проти Сполученого Королівства» (Dickson v. the United Kingdom) Суд у відповідь на доводи Уряду, що обмеження сімейного життя (ненадання можливості штучного запліднення) переслідувало ціль кари, відповів, що розвиток Європейської пенальної політики відбувається у напрямку до підвищення важливості реабілітативної цілі покарання (п. 75) [ix].

З цих підстав навряд чи можна визнати доцільним й обмеження, що полягає у відсутності в осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, можливості отримувати довгострокові побачення. Крім того, що це обмеження аж ніяк не є мінімальним, воно ще й порушує право на батьківство та материнство, до того ж не тільки ув’язненого, а і його партнера. Право на створення сім’ї безпосередньо закріплено у ст. 12 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Право на материнство та батьківство – у статті 51 Конституції України, та, безпосередньо у ч. 1 ст. 49 і ч. 1 ст. 50 Сімейного кодексу України. Отже, дане обмеження суперечить Конвенції, ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 49 і ч. 1 ст. 50 Сімейного кодексу України. І знову ж таки не дотримується ще одна рекомендація ЄТП, а саме, відвідування повинні бути організовані таким чином, щоб дати ув’язненим можливість максимально природно підтримувати і укріпляти сімейні відносини (24.4), адже навряд чи її можна дотриматись в умовах відсутності можливості довгострокового побачення. Крім того, більш короткі «подружні візити» можуть принижувати гідність обох партнерів[x].

Необхідно відзначити, що 23 лютого цього Європейський Суд зобов`язав Україну виплатити 5 000 євро громадянину Олегу Тросіну, засудженому до довічного позбавлення волі, визнавши існування стосовно нього порушень ст. 8 Конвенції – право на повагу приватного та сімейного життя. Даний громадянин скаржився як раз на обмеження побачень з рідними та проведення їх виключно через скло у присутності адміністрації. І хоча строк оскарження рішення ще не минув – як видається, це є "дзвіночком" для відповідних державних інституцій й зміни практики. До речі, у практиці Суду були й інші справи, які можуть стати вельми актуальними й для України. Приміром, у 2007 році по справі "Діксон проти Сполученого Королівства" [Dickson v. United Kingdom] (N 44362/04) було визнано існування порушень цієї ж статті на тій підставі, що адміністрація тюрми відмовила засудженому у наданні можливості для штучного запліднення.

Ведучи мову про умови тримання засуджених до довічного позбавлення волі, слід згадати про умови тримання осіб, засуджених до найвищої міри покарання – смертної кари, закріплені у Тимчасовому положенні про порядок тримання в слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань засуджених до виняткової міри покарання (затверджене наказом № 72 від 25.06.199р.). Цим документом було визначено правове становище засуджених до смертної кари та задекларовано необхідність створення таких умов тримання, що забезпечують повагу до людської гідності. Засуджені мали право протягом року одержувати 6 посилок, 3 бандеролі, купувати в магазині СІЗО продукти харчування за безготівковим розрахунком на суму 70% мінімального розміру заробітної плати, один раз в місяць їм надавалися короткострокові побачення з родичами, вони мали також право на побачення з адвокатом та священнослужителем. Для них встановлювався одяг і взуття спеціального зразку. Засуджені до виняткової міри покарання чоловічої і жіночої статі, вироки стосовно яких набрали законної сили, та в зв'язку з фактичною дією в Україні мораторію на виконання смертної кари, мали однаковий правовий статус із засудженими до позбавлення волі. Тобто, засуджені до смертної кари утримувалися в значно меншій ізоляції, ніж засуджені до довічного позбавлення волі (більш м`якого покарання).

Окремої уваги потребує питання виконання довічного позбавлення волі стосовно засуджених жінок. Жінки, засуджені до позбавлення волі - специфічна категорія засуджених, яка потребує особливого механізму подолання негативних наслідків покарання, досягнення мети виправлення. Враховуючи значну роль емоцій, неусвідомлених переживань на рівні підсвідомого, значну сугестивність, властиву жінкам, педагогічний вплив на засуджених жінок повинен бути психолого-педагогічною діяльністю. Підвищена сенситивність жінок, їхні ціннісні пріоритети, що обумовлені ґендерними стереотипами та роллю вимагають врахування того, що стосовно засуджених жінок має бути здійснена така лібералізація умов відбування покарання, яка б мінімізувала ймовірність розриву родинних та інших близьких стосунків, зменшила перешкоди до здійснення материнських функцій. Натомість, проведений аналіз показав, що режим тримання таких засуджених є значно суворішим, ніж це вимагається законом, з огляду на що необхідно провести його у відповідність з положеннями ст. 139 КВК України.

Проведене дослідження дозволило окреслити, нехай лише у загальних рисах, основні проблемні питання, що виникають у процесі виконання покарання у виді довічного позбавлення волі. Безперечно, воно не вирішило усі нагальні питання, проте дозволяє побачити перспективи подальшого удосконалення процесу виконання-відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, зорієнтувати персонал установ виконання покарань та ДПтСУ у механізмі виникнення проблем та запропонувати власне бачення заходів, спрямованих на їх розв’язання.

У підсумку можна констатувати, що у сфері нормативно-правового регулювання порядку й умов виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі є достатні підстави для їх гуманізації, що відповідає тим демократичним перетворенням, які відбулися в Україні та орієнтовані на запровадження міжнародних і європейських норм у цій сфері.

Узагальнення
Відділ у зв’язках із ЗМІ,
громадськістю та міжнародного співробітництва
Владислав Клиша, 207 34 37, org@kvs.gov.ua

[i]Тетерук С. Страчувати-не страчувати. нехай живе... і мучиться? http://www.uapravo.com.ua/doc-3019-Strachuvati-ne-strachuvati-nehay-zhive-i-muchitsya-
[ii]Тетерук С. Страчувати-не страчувати. нехай живе... і мучиться? http://www.uapravo.com.ua/doc-3019-Strachuvati-ne-strachuvati-nehay-zhive-i-muchitsya-
[iii] Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / М . І . Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 2-е вид. ,
перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 544 с.
[iv] Беляев Н.А. Цели исправления и средства их достижения в исправительно-трудовых учреждениях. - Л.: ЛГУ, 1963. - С. 27.
[v]Уголовное право России: Учебник //Миньковский Г.М., Магомедов А.А., Ревин В.П. М.: Брандес, 1998. - С. 87.
[vi]Упоров И.В., Меликян А.М. Жизнь за колючей проволокой. – Краснодар: Изд-во КЮИ, 2002. - С. 201 - 202.
[vii]Степанюк А.Х. Позитивна кримінальна відповідальність як предмет регулювання кримінально-виконавчого кодексу України // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. пр. / За ред. В.І.Борисова, В.С.Зеленецького та ін. – Вип. 9. – Х.: Право, 2004. – С. 60-93.
[viii]Hirst v. the United Kingdom (No. 2). Application no. 74025/01, 6 October 2005) / [Електронний ресурс] / Режим
доступу:http://cmiskp.echr.coe.int////tkp197/viewhbkm.asp?action=open&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649&key=27862&sessionId=79119598&skin=hudoc-en&attachment=true
[ix] Dickson v. the United Kingdom (Application no. 44362/04, 4 December 2007) / [Електронний ресурс] / Режим доступу:http://cmiskp.echr.coe.int////tkp197/viewhbkm.asp?action=open&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649&key=28137&sessionId=79117243&skin=hudoc-en&attachment=true
[x] Commentary to recommendation Rec (2006) 2 of the Committee of Ministers to Member states on the European Prison Rules //http://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/cdpc/E%20commentary%20to%20the%20EPR.pdf

версія для друку
Заступник міністра
Чернишов
Денис Вікторович
Розширений пошук »