20 листопада 2017
ДЕРЖАВНА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА
СЛУЖБА УКРАЇНИ
01001, м. Київ, вул. Городецького 13
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 р. № 697-р "Питання Міністерства юстиції" Державна пенітенціарна служби України як центральний орган виконавчої влади з 30 вересня цього року припиняє виконання покладених на її функцій і повноважень з передачею їх до Міністерства юстиції України (постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 р. № 343 "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції").
03.10.2013

Про основні положення Закону України № 435-VІІ
"Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу
України щодо порядку та умов відбування покарань"

5 вересня 2013 року Верховною Радою України прийнятий Закон України № 435-VІІ "Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарань" (далі – Закон України).

Закон України регулює:

• основні права та обов’язки засуджених в установах виконання покарань;

• особливості відбування покарання засудженими у виді позбавлення та обмеження волі, а також довічного позбавлення волі;

• особливості умов тримання засуджених у дільниці карантину, діагностики та розподілу;

• питання надання короткочасних виїздів засудженим, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки;

• надання побачень неповнолітнім засудженим;

• порядок функціонування будинків дитини при виправних колоніях.

Так, у статті 59 Кримінально-виконавчого кодексу України урегульовано порядок надання засудженим до обмеження волі тривалих побачень. Зокрема, тривалі побачення можуть бути надані засудженим тільки з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки). Крім того, засудженим до обмеження волі надано право на позачергове тривале побачення для реєстрації шлюбу.

Зміни до статей 92 та 150 Кримінально-виконавчого кодексу України регулюють питання роздільного тримання окремих категорій засуджених та обумовлені необхідністю узгодження норм цих статей з положеннями статті 1511 Кодексу, які передбачають можливість переведення засуджених до довічного позбавлення волі, які відбули двадцять років покарання у приміщеннях камерного типу, до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки і тримання їх серед інших засуджених.

З метою запобігання можливому розповсюдженню захворювання серед засуджених, персоналу установи та інших осіб Законом України внесено зміни до статті 95 Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до яких встановлено обмеження щодо побачень для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу (крім побачень з адвокатом). Зазначене обумовлене тим, що після прибуття до установи засуджені протягом чотирнадцяти днів тримаються у дільниці карантину, діагностики і розподілу ізольовано від інших засуджених, де піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також первинному психолого-педагогічному обстеженню.

Згідно з прийнятими змінами до статті 102 Кримінально-виконавчого кодексу України виявлені у засуджених гроші, цінності та інші речі за рішенням суду передаються в дохід держави. У попередній редакції суд міг приймати рішення не передавати їх в дохід держави.

З метою конкретизації обов‘язків засуджених, а також для підтримання належного правопорядку в місцях позбавлення волі, забезпечення надійної ізоляції засуджених, запобігання та попередження вчинення ними злочинів частину четверту статті 107 Кримінально-виконавчого кодексу України доповнено рядом заборон, оскільки відповідно до частини другої статті 7 цього Кодексу обмеження для засуджених можуть встановлюватися лише законом, а не нормативними актами.

Так, засудженим забороняється:

самовільно залишати призначену для перебування ізольовану територію, приміщення або визначене місце роботи, а також перебувати без дозволу адміністрації колонії у гуртожитках та відділеннях, у яких вони не проживають, або на виробничих об’єктах, на яких вони не працюють;

завішувати чи міняти без дозволу адміністрації колонії спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших службових або виробничих приміщеннях;

готувати та вживати їжу в непередбачених для цього місцях, виносити продукти харчування з їдальні без дозволу адміністрації колонії;

мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, установлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань;

курити у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщаннях камерного типу (одиночних камерах) та виховних колоніях, а також у не відведених для цього місцях;

надсилати та отримувати кореспонденцію всупереч порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань;

наносити собі або іншим особам татуювання;

тримати тварин;

виготовляти, зберігати саморобні електроприлади та користуватися ними;

самовільно переплановувати, змінювати конструктивні елементи будівель та споруд колонії, споруджувати на виробничих об’єктах різні об’єкти (лазні, пральні, душові, сейфи, будиночки, будки, приміщення та засоби для відпочинку, опалення)”;

Змінами до статті 111 Кримінально-виконавчого кодексу України упорядковано питання надання короткочасних виїздів засудженим за межі виправних колоній мінімального рівня безпеки. Відповідно до статті 18 Кримінально-виконавчого кодексу України виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на виправні колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та виправні колонії мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання. Але, зазначена стаття не конкретизувала з якого виду установ мінімального рівня безпеки Кримінально-виконавчий кодекс України надавав можливість здійснювати короткочасні виїзди. Тому, Законом України було закріплено рішення дозволити короткочасні виїзди засудженим, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання – засудженим, які переведені до дільниць соціальної реабілітації.

Відтепер, стаття 134 Кримінально-виконавчого кодексу України надає можливість, як виняток, з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого, стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї) надавати телефонні розмови засудженим, які відбувають дисциплінарне стягнення у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведені до приміщення камерного типу (одиночної камери). Такі телефонні розмови можуть бути надані лише з дозволу начальника колонії.

Найсуттєвіші зміни стосуються будинків дитини при виправних колоніях та прав засуджених неповнолітніх.

Так, стаття 141 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає, що будинки дитини при виправних колоніях для засуджених жінок мають статус дитячих закладів, що дозволяє підвищити правову захищеність матерів та дітей, які перебувають цих будинках.

Крім того, у будинках дитини діти перебувають під опікою адміністрації дитячого закладу на повному державному забезпеченні, їм створюються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку. Ця норма дозволить виплачувати державну допомогу таким дітям у порядку, визначеному законодавством про державну допомогу сім'ям з дітьми (перерахування коштів на відкритий в установі уповноваженого банку рахунок дитини).

Доповнення частиною п’ятою цієї статті зумовлено необхідністю врегулювання питання можливості спілкування дитини, яка перебуває у будинку дитини при виправній колонії, з іншими родичами, що забезпечить дотримання статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини. Як визначається у рішеннях Європейського суду з прав людини, поміщення дитини у спеціалізовану установу не повинне остаточно припинити стосунки у рамках біологічної сім’ї, а держава має сприяти побаченням з метою гармонійного розвитку стосунків у сім’ї.

Також, із статті 141 Кримінально-виконавчого кодексу України вилучено частину 6, яка визначала можливість скасування перебування дитини в будинку дитини після досягнення нею трирічного віку у разі злісного порушення матір'ю вимог режиму відбування покарання.

Недотримання засудженою жінкою вимог режиму утримання не може бути підставою для розлучення її з дитиною, яка може утримуватися в будинку дитини при виправній колонії. Це є порушенням принципів, проголошених Конвенцією про права дитини, а саме статтею 9: «Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини».

Частина перша статті 143 Кримінально-виконавчого кодексу України надає можливість засудженим, які відбувають покарання у виховних колоніях, одержувати короткострокові побачення без обмежень і щомісяця одне тривале побачення (на даний час – щомісяця одне короткострокове побачення та один раз на три місяці – тривале побачення).

Крім того, за постановою начальника колонії засуджені у виховних колоніях мають право одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення за межами виховної колонії (на даний час рішення про надання побачення за межами колонії вирішується начальником виховної колонії).

Внесення змін до статті 143 Кодексу пов’язане з необхідністю узгодження її положень з пунктом 60 розділу J «Розширення кола спілкування неповнолітніх» Правил ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі, згідно з яким кожен неповнолітній повинен мати право на регулярні і часті побачення, в принципі раз на тиждень і не менше разу на місяць, в умовах, що враховують потребу неповнолітнього в усамітненні, контактах і не обмеженому спілкуванні зі своєю сім'єю і захисником.

Окремо ДПтС України звертає увагу на те, що правова норма щодо порядку здійснення засудженими, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, телефонних дзвінків залишається незмінною.

Даний Закон набуває чинності з 1 січня 2014 року.

версія для друку
Заступник міністра
Чернишов
Денис Вікторович
Розширений пошук »